Козятинський тато, на якого хата: «Я так закрутився, що забув дату свадьби»

— 14 років жили у шлюбі, а в мене обручки не було, — говорить 38-річна Ірина Жебєлєва із міста Козятин на Вінниччині. Персня Ірині подарував чоловік 39-річний Леонід після зйомок у телепроекті «Хата на тата». Подружжя виховує синів 14-річного Владислава і 10-річного Ярослава, доньку Дарину, 2 роки. На підмізинному пальці Жебєлєвої виблискує золота обручка. Сім’я готується відсвяткувати скляне весілля — 15 років шлюбу.

— Льоня став на коліно і почав мені кольцо дарувати. Я була шокована, чого це він раптом наважився. Тепер повінчатися хочемо. Тоді і я йому обручку подарую. У вітальні є великий плазмовий телевізор, шкіряні диван та крісло. Сім’я торгує рибою на базарі.

— Чому на весілля не подарували дружині персня?

— Як розписувались, Іра була вагітна. Я так закрутився у справах, що забув про кольцо і дату свадьби. Іра зранку нагадала, що треба в загс їхати. З батьками випили шампанського. Весілля не робили. За гроші, які батьки збирали нам на свадьбу, купили хатину на дві кімнати на окраїні города. Жили там дев’ять років.

— За 14 років подарував їй п’ять перснів із різними камінцями. Найдорожчий із діамантом коштував 27 тисяч гривень. Купив, коли вона народила доньку, бо дуже про неї мріяв. А звичайну обручку вважав дєшовкою. Коли потєряв жінку на тиждень зйомок, поняв, шо треба щось міняти. Купив кольцо за 1450 гривень.

Родина знялася у телепроекті «Хата на тата». Жінка поїхала відпочивати, а чоловік тиждень виконував її обов’язки.

— Я виявився першим чоловіком за всю історію проекту, який програв головний приз — 30 тисяч гривень. Бо не встиг приготувати лобстера в клярі, — згадує Леонід. — Жінка поїхала на тиждень на Кіпр. Я мав доглядати дітей, по хаті все робити. І ще виконати шість завдань. Одне з них — зварити лобстера. Насправді я встиг його приготовити, лишилося тільки з каструлі перенести на тарілку. Але дружина в цей момент вернулася додому.

— Раніше все було тільки на мені — уборка, діти, дєла по торговлі. Навіть манікюр не мала часу зробити, — розказує Ірина. — Тепер ходжу до салону краси. Коли втомлююся, Льоня сам поприбирає, приготує їсти. До цього собі біля телевізора сидів чи за комп’ютером.

— За тиждень я зрозумів, що готувати, прибирати та дивитися за дітьми щодня — це важка праця. Поняв, наскільки люблю жінку. А тут оператори кажуть, шо дружина кидає мене. Я чуть не здурів тоді.

— Склали щоденний графік обов’язків. Сніданок і обід роблю я. А Льоня готує вечерю. Відкрив у собі кулінарні способності. Дуже смачні страви із м’яса йому вдаються. На мій день народження сам накрив стіл. Подружки були в захваті. Тепер постійно ставлять у приклад мого Льоню.

Господар бере курячу тушку та розрізає її. Готуватиме з апельсинами та яблуками.

— Кум сказав, що я підкаблучник, бо в усьому помагаю дружині. Ми посварилися. Кажу: якби ти дійсно любив свою жінку, ти так само робив би. У нас з кумами традиція є — щосуботи ходити одне до одного по черзі в гості. Раньше він до приходу гостей підсобить своїй жінці. А коли гості на порозі, витер руки і сидить. Тепер не стісняється, при всіх помагає.

Вікторія МАРЦЕНЮК

Джерело: Gazeta.ua

«Хата на тата» — у Козятині

Чоловік не міг увімкнути пралку понад дві години

Непримітне містечко Козятин Вінницької області невдовзі зазнає гучної слави завдяки веселій родині Жебелевих. Льоня й Іра виховують трьох дітлахів: 14-річного Влада (котрий мріє стати хірургом), другокласника Ярослава та півторарічну крихітку Даринку. Щоправда і діти, і домашня робота — на плечах Ірини. До того ж і спільний бізнес (торгові точки, де продають рибу та кури) практично на ній. Вона і бухгалтерію веде, і торгує, чоловік лишень розвантажує товар і забирає прибуток.

У подружжя є власний бізнес – дві торгові точки, де продають рибу та курку. Але й тут чоловік обрав роль більше ніж скромну: він лише розвантажує товар та забирає прибуток. Документація, бухгалтерія, торгівля та інші робочі «дрібниці» лежать на плечах Ірини. Як і більшість недбалих татусів, Льоня впевнений у своїй готовності взяти хату на себе. Ще б пак – він же ж найстарший в родині, а отже, найдосвідченіший!

На початку програми Леонід був впевнений у своїх силах. У перший день залишив дітей самих вдома і пішов рибалити, а потім — з друзями в сауну. На другий день, коли побачив перелік маминих обов’язків, його оптимізм десь пропав. Проблеми почалися одразу: починаючи від сніданку усе пішло не так. Проте в перші ж дні самостійного господарювання нерви у татка здають: пральна машинка вмикатися не хоче (на цю нехитру процедуру знадобилося понад дві години!), чим годувати дітей і у що їх вдягати – незрозуміло, і взагалі як давати раду в оточенні хатнього «армагедону»…

Льоня кричатиме, ревітиме, говоритиме сам до себе – таких емоційних татусів проект іще не бачив! Щоб увімкнути пральну машину, татусеві довелося дві години перечитувати інструкцію. Він навіть подумав, що машинка не працює, але виявилося все дуже просто — мама поставила програму блокування від дітей, а як виявилося заблокувала її і від чоловіка:) Чоловіку дошкуляли усі обов’язки дружини. Леонід з Козятина пообіцяв дружині, що не скористається «червоною кнопкою». Але і кнопкою скористався, і останнє завдання виконати не встиг…

Він так емоційно нервував, кричав, сварився з сином! Але щоразу брав себе в руки і, як міг, дотримувався графіка дружини. З обов’язковими завданнями йому теж було нелегко. Леонідові потрібно було купити одяг для дітей, придбати і встановити акваріум, провести рекламну кампанію торгівельних точок, приготувати лобстера в клярі і намалювати сімейну картину. Якщо з покупками він більш-менш впорався, рекламну кампанію йому допоміг провести син, то картина чоловіка довела до істерики. Адже він ніколи не малював. Та відеозвернення дружини, яка в цей час відпочивала на Кіпрі, додало йому сил, і змахнувши скупу чоловічу сльозу, Леонід взявся до роботи. Картину намалював, але приготувати лобстера не встиг.

Та, як зізнаються Леонід та Ірина, вони отримали значно більше, ніж гроші — відчули себе сім’єю і зрозуміли, як вони люблять одне одного.Зате уся родина щаслива, бо як вони кажуть: не в грошах щастя.


— Мужики, які сидять на диванах і не помагають дружинам, покайтеся поки не пізно!, — звернувся з екрана до чоловіків герой проекту. — Любіть жінок своїх. Це саме дороге, що у вас є в житті.

http://20minut.ua, СТБ

Сусідський конфлікт у Глухівцях

 

 

Вже довгий час не може знайти спільної мови із своїм сусідом мешканець смт. Глухівці Сергій Мазур. Василь Русалім, що має суміжну із ним садибу, постійно загороджує в’їзд до будинку чоловіка купами жому.  Ані на розмови, ані на зауваження сусід ніяк не реагує.

—    Через ті купи жому ні пройти, ні проїхати до власного городу не можемо, — скаржиться родичка Сергія Валентина, — ми звернулися до селищної ради. Звідти прийшла комісія, подивилася на цю смердючу жижу, що постійно тече нам попід ворота. Виписали акт.

Згідно із висновками комісії, громадянин Русалім дійсно порушив норми Земельного Кодексу України та спричинив незручності для вільного користування присадибною ділянкою своєму сусідові Сергію Мазуру. Члени комісії, серед яких були два депутата селищної ради та землевпорядник, зобов’язали пана Русаліма у місячний термін усунути всі порушення, тобто прибрати той жом, що цілу осінь тік та смердів попід сусідську земельну ділянку. Було це 1 листопада 2012 року.

Пройшов місяць, спливає вже й другий… А Василь Русалім і в вус, як кажуть, не дме. Жодної реакції на складений акт від сусіда Сергій Мазур так і не дочекався. Очевидно, що глухівчанину плювати не лише на добросусідські стосунки, не лише на загально прийняті норми моралі, а й на норми закону. Отже, Сергію Мазуру не залишається іншого виходу, як лише звернутися до правоохоронних органів та до суду у вирішенні цього сусідського «гордієвого вузла».

 

Тетяна Мазур

 

«Дядьку, тато не винен…»

У моїх записниках зібралася сила-силенна різного роду нотатків і вражень од зустрічей з цікавими людьми, події, котрі здебільшого занотовано десь у дорозі, або ж після якихось пам’ятних відвідин. Оце і зараз, гортаючи сторінки одного з таких, обкладинку якого означено підписом «Залізниця», я віднайшов записи, колись вчинені у відділковій лікарні станції Козятин. Тоді випало готувати нарис про одного з тамтешніх лікарів. Пригадалося, то був лікар-уролог Андрій Мельник, який і порадив мені неодмінно зустрітися з одним із його пацієнтів, наголосивши, що це — вельми цікава людина, ветеран залізниці.

Наразі мені знову все те виразно пригадалося, бо я таки мав нагоду спілкуватися з рекомендованим чоловіком і тоді ж зробив ось ці замітки, з яких і закортіло зіткати наступний сюжет. А того разу це був ветеран залізниці Петро Ніколайчук, котрий понад півстоліття чесно і натхненно відпрацював у локомотивному депо ст. Козятин. Починав із довоєння ще учнем, а потому, скуштувавши солі за різних перипетій у житейському морі, назавше пов’язав свою долю із цим трудовим колективом, де й до сьогодні його сердечно поважають і щиро пам’ятають як мудрого наставника і ветерана. Тут у депо Петро Тимофійович багато років пропрацював газоелектрозварником і слюсарем, дбаючи про належний ремонт вагонів, локомотивів, іншого залізничного начиння. Про все це він і спершу повідав мені, коли ми зустрілися з ним за порадою лікаря Андрія Мельника, котрий на той час уже доволі успішно прооперував Петра Ніколайчука і він міг зі мною поспілкуватися у куточку відпочинку урологічного відділення залізничної лікарні. Того разу ця людина зважилася врешті-решт повідати мені багаторічну таємницю свого серця, яка не давала йому десятки років душевного спокою.

— Подумалося, що не так уже і багато мені зосталося топтати ряст на білому світі, а йти до Бога з отаким душевним тягарем дуже не хочеться, — резюмував свій намір виповідатися мій співрозмовник. — Я розповім усе як було зі мною, а вже потому напишіть так, щоб я полегшено зітхнув, прочитавши, якщо ще встигну, бо роки роблять свою невблаганну справу… А жити ще хочеться…

Я відразу ж увесь зібрався ретельно вислухати цю вельми поважну віком людину, котрій сьогодні літа допинаються до восьмого десятка. А тяжба таємниці лягла на його душу далекого грозового сорок третього року, коли був ще підлітком. І те сталося десь зовсім напередчасі звільнення Козятина від німецько-фашистських загарбників. Врешті, оце зважився переповісти висповідане мені Петром Ніколайчуком у подальшому сюжеті так, як досі все те почуте і дещо занотоване в моєму робочому нотатнику тримає пам’ять.

…Світом ще котилася кровожерлива війна. Але все означиміше відчувався крах фашистської окупації. Світле визволення докочувалося і до Козятина, цього вельми важливого стратегічного залізничного вузла. За три дні до нового 1944 р. 69-й гвардійський танковий полк під командуванням двічі Героя Радянського Союзу Івана Бойка зумів блискавично оволодіти залізничним вузлом і врешті звільнити населений пункт Козятин від лютого ворога. Кілька днів він ще квартируватиме в оселі батьків Петра Ніколайчука і його світлий образ і до сьогодні добре пам’ятається Петру Тимофійовичу. Але найважливіше, про що й розповів мені Ніколайчук, станеться, на жаль, до того ясного грудневого дня, коли переможці звільнять його рідний Козятин од фашистських окупантів. А сталося ось таке.

Стояв похмурий грудневий день. Уже відчутно долинав до Козятина рокіт переможних залпів. А тому вельми стурбовано поводили себе чужинці, до того ж з усіх потуг намагаючись утриматися в Козятині, звідки розбігалися численні розгалуження залізничної магістралі, котрою доправлявся вантаж, озброєння, жива сила противника. Батько Петра Ніколайчука через фізичну недугу не згодився для фронту і як міг допомагав радянським воякам тут, у тилу ворога, добре налагодив зв’язки з місцевими партизанами.

Одного грудневого дня з вікна хати запримітив підліток Петро, як заметушилися їхньою вулицею німці, до того ж щось дбайливо місцями вкладаючи в промерзлу землю вздовж парканів попід хатами. Ті, що ішли позаду, відразу ж надійно замасковували зроблене своїми попередниками. Наразі бралося трусити густим снігом, і вже за мить і сліду не стало від старань німців. А тим часом Петро, озувши батькові чоботи, бо вони правили за взуванку, подався на вулицю на ті місця, де щойно поралися чужинці. Розпорпавши свіжу білизну снігу, запримітив поміж наспіх прикиданого груддя кабель. Миттю кинувся до обійстя і вже за хвилину вискочив із хвіртки із сокирою в руках і заходився в кількох місцях розрубувати ту жилу, що несла смерть для наших військ. В чергове роззирнувшись довкола, притьмом забіг до хати і хутчій на теплу піч. Ледь відчувши тепло, зачув на вулиці лемент собак і тупотіння важких чобіт. І вже за якусь хвилину-другу до хати увірвалися троє озвірілих фашистів і по-своєму щось забелькотали. Батько, що був у сусідній кімнатці, вискочив на той лемент і один зі старших, у поважніших погонах, тицьнув батькові у груди цівку дула револьвера.

— Тільки тепер я все зрозумів, але ж було запізно діяти в силу моєї необережності, — важко зітхнувши і ледь стримуючи сльози, що навернулися на повіки очей, виповідався мені старий і осмутнілий колись учиненим чоловік. — Зопалу я забув схитрувати зайти до хати іншим боком, а по свіжо-притрушеному снігу виразно виднілися мої сліди, по яких і зайшли непрохані гості до хати… І я втратив тата назавжди…».

Дещо помовчавши, ковтаючи біль від спогадів, Петро Ніколайчук розповідав: «Я кинувся до офіцера, який тримав револьвер і схопивши його за руку закричав: «Дядьку, тато не винен, це я розрубав кабель, мене встрельте, дядьку…». І цієї ж миті пролунав зловіщий постріл, який зіллявся воєдино з душевним розпачем мами. Батько лежав горілиць і з його грудей цівкою джерелила кров, підтікаючи до чобіт, які мовчазно стояли в щойно відталій од снігу калюжці…».

По цих словах запало глибоке мовчання і я, схвильований отаким душевним зізнанням людини по стількох роках тяжби заподіяного горя рідній людині, кинув позирк за високі шиби вікон. Там гомоніло передвесіння в природі, яке, як мені чомусь здалося тоді, зсунуло важенний хрест тяжби із серця мого оповідача. Зі стану мовчазного спокою мене вивів голос Петра Ніколайчука: «Згодом і мама померла, вона єдина була свідком мого нерозумного вчинку. А я так і носив десятками років тяжбу таємниці, щоправда, оце й до сьогодні не знаходжу собі ніякого прощення за смерть батька… Хіба перед високою його пам’яттю можу щоразу вимовитися: «Прости мені, таточку, прости, рідний…».

…Ставлю крапку в цьому сюжеті із житейського моря і ловлю себе на тому, що життя йому простило страшну провину перед батьком. Адже коли йшов на скоєння зла нелюдам, думав про краще, ним правило почуття дитячої гідності, бодай чимось відплатити чужинцям, які прийшли загарбниками до його краю. Свою синівську провину, що спричинила смерть батька, він спокутував довгі роки самовідданою працею, достойно і чесно проживши кожен новий день на білому світі, не занапастив своєї честі й гідності перед людьми… Вони йому теж простили б усе і раніше, коли б зважився на спокуту вчиненого підлітком гріха. І високі Господні небеса йому простили. Звідки багато-багато років безневинно убієнна батькова душа гріла його в житейському морі…

Едуард ПОДІЛЬСЬКИЙ

(12 лютого 2010)

Казус козятинського ПТУ-шника Слюсарчука. Частина 1

фото «Експересу»

7 жовтня минув рік, як в Україні вибухнув скандал навколо доктора Пі. «Лікаря-генія», що встановив рекорд запам’ятовування числа Пі, газета «Експрес» звинуватила в тому, що він шахрай, який не має медичної освіти, а після його операцій загинуло кілька людей.

Вже за місяць, 17 листопада внаслідок розслідування газети Слюсарчука заарештували. На сьогодні йому висунуто звинувачення у 6 убивствах. Його дипломи визнано підробкою.

Як відомо, до появи розслідування «Експресу» Слюсарчук позиціонувався як особа, яка має феноменальну пам’ять, та обіграла в шахи комп’ютерну програму «Rybka-4», чого не вдавалося навіть відомим гросмейстерам (як відомо, Каспаров у 1996 році програв комп’ютерній програмі «Дип блю»).

Після розслідування «Експресу» доктора Пі звинуватили в тому, що він підробив дипломи про освіту медика та психолога, не закінчував в своєму житті нічого крім ПТУ, а його рекорди були встановлені завдяки мікронавушнику «нано еліт» та спільнику з комп’ютером, який підказував Слюсарчуку .

Втім, при цьому в Україні є люди, які кажуть, що саме Слюсарчук вилікував їх тоді, коли інші здалися. Сам же він переконує, що став жертвою операції спецслужб.

Висновки слідства

Як заявив начальник Головного слідчого управління МВС Василь Фаринник в інтерв’ю «Комсомольська правда в Україні«, Слюсарчук звинувачується «у шахрайстві, підробці документів, незаконній лікувальній діяльності та нанесенні тяжких тілесних ушкоджень, що спричинили смерть».

«За всіма цими злочинами слідчими зібрані докази, що підтверджують його провину», — розповів він.

«Нам вдалося встановити шість осіб (які померли після його операцій). Всього ж у справі проходять десять епізодів незаконної лікувальної практики», — заявив Фаринник.

«Ми також з’ясували, що лікарі запрошували Слюсарчука, як світило української медицини, проконсультувати або провести операцію безнадійно хворим пацієнтам. Але це не виправдовує те, що він брав у руки скальпель і давав рекомендації медичного характеру, не маючи спеціальної освіти», — уточнив він.

При цьому начальник Главку розповів, що Слюсарчук «від усього відмовляється».

«Каже, що це світова змова проти нього, що це все справа рук спецслужб, тому що він секретний агент і від нього таким чином вирішили позбутися… Судово психіатрична експертиза визнала його осудним, а отже, його будуть судити», — зазначив Фаринник.

На сьогодні Слюсарчуку загрожує 10 років ув’язнення. Цього тижня адвокати почнуть знайомитися з матеріалами справи.

Адвокат Слюсарчука Наталія Романик заперечує. Шість осіб, про які говорить Фаринник, це люди, які були пацієнтами Слюсарчука і померли.

«Померли після операції – це ще не значить внаслідок», — каже адвокат.

В судмедекспертизах ніде не вказано, що смерть наступила внаслідок його дій.

«Навіть у випадку з Лозовим (один з померлих пацієнтів Слюсарчука) експертиза встановила, що смерть особи настала внаслідок виникнення гематоми, крововиливу в мозок, тобто інсульту, який буває і в неоперованих людей. Тут не доведено причинно-наслідковий зв’язок, який має бути між дією Слюсарчука та смертю пацієнта», — каже адвокат.

«Йому спочатку свідомо неправильно інкримінували статтю 190 КК (шахрайство), щоб задовольнити обурену публікаціями в пресі громадськість. Але в діях Слюсарчука немає складу злочину передбаченого статтею 190 КК», — вказує Романик.

«Йому інкримінують шахрайство, за те що він працюючи на посаді викладача, ходив на пари у львівській Політехніці, читав лекції, приймав іспити. Це прямо суперечить тому, що сказано в тексті закону. Навіть, якщо допустити, що диплом підроблений, але все одно людина ходила на роботу, виконувала свої функціональні обов’язки, а тому отримана заробітна плата в жодному разі не може вважатись отриманою внаслідок шахрайства», — каже вона.

Романик також вважає неправильною кваліфікацію справи за статтею 121 КК, оскільки це насильницький злочин, який передбачає мету — спричинення тілесних ушкоджень.

«Метою Слюсарчука було лікувати (професійно чи ні, маючи освіту чи ні — інше питання), але саме лікувати людей. Тому навіть за відсутності диплома про медосвіту його дії, якщо такі спричинили смерть, належить кваліфікувати максимум за статтею 138 КК — незаконна лікарська діяльність, яка спричинила тяжкі наслідки – смерть», — каже адвокат.

Фото «Експресу»

 

Романик підозрює, що справа проти її клієнта планувалась давно.

«У матеріалах справи є документи, які мали б бути давно знищені. Наприклад, це протокол про порушення митних правил, складений на брянській митниці в Росії щодо товариша Слюсарчука Олександра Шмакова. Останній віз ліки для своєї бабусі в кількості більшій, ніж дозволено. За це його було притягнуто до відповідальності — він сплатив штраф. Цей документ, який мав бути давно знищений в Росії, оприлюднили журналісти «Експресу», — вказує адвокат.

«Це означає, що хтось,  давно збирав компромат на Слюсарчука та його друзів, і передав ці матеріали журналістам «Експресу». Залишається питання — хто мав фізичний, технічний та матеріальний ресурс стежити за Слюсарчуком та його друзями протягом тривалого часу. Тому не варто відкидати версію Слюсарчука про роль спецслужб у цій історії. Талановиті, неординарні люди завжди були об’єктом уваги певних сил», — каже Романик.

До того ж, інформацію про дипломи офіційно могли отримати лише правоохоронні органи, бо надання такої інформації без згоди власника диплома в Росії (звідки походять всі дипломи) Слюсарчука — просто неможливо.

Контроверсійна особистість

Здається, в житті Слюсарчука немає людей, які б його знали хоча б 15 років поспіль. Відгуки про нього категоричні і належать до двох полюсів: або геній, або шарлатан-маніяк. При цьому навіть друзі вказують на його нестерпний істеричний характер.

За версією Слюсарчука, яку він роками тиражував у ЗМІ, він дитина-сирота. Його батьки відомі вінницькі лікарі, які загинули в катастрофі. Його родичі зрадили його і віддали в інтернат. Звідки незабаром втік.

Школу він закінчив у 9 років. Якийсь час він жив з циганами, де навчився гіпнозу.

У 12 років поїхав до Москви, де за сприяння заступника міністра охорони здоров’я СРСР Євгена Чазова був зарахований до Московського медуніверситету ім. Пирогова. І закінчив його в 18 років. Пізніше, у середині 90-х, за словами Слюсарчука, він отримав ще й диплом психолога у Петербурзькому університеті Ломоносова.

За матеріалами слідства, ніякої катастрофи батьків не було, а мати віддала малого з пелюшок в інтернат. Там дитині поставили діагноз шизофренія. При цьому його названа мати каже, що Слюсарчук з дитинства захоплювався медициною, днями сидів над книжками і обіцяв стати лікарем.

Слюсарчук вчився в козятинському ПТУ лише два роки, потім кудись зник, і приїхав лише скласти іспит.

Людмила Стицюк вчилася зі Слюсарчуком в ПТУ у 87-88 роках: «Він вчився з нами перші два роки, а потім кудись зник на рік. Я пішла тоді в декрет, і його більше не бачила, але казали, що він потім приїздив і здав іспити, щоб отримати диплом».

За її словами, вже тоді Слюсарчук всіх вражав своїми гіпнотичними властивостями.

«Ми спочатку не вірили йому, сміялися. А потім він таки почав гіпнотизувати і хлопців, і дівчат. Було таке навіть, що до нашого клубу приїздив якийсь столичний гіпнотизер, і Слюсарчук теж вийшов на сцену і гіпнотизував людей. Навіть під клубом. До нього ще міліціонер підійшов і пригрозив поставити на облік», — розповіла однокурсниця Слюсарчука.

Далі, за версією Слюсарчука, після отримання медичного диплому він працював у новояворівській лікарні, бо мав у тому містечку кохану дівчину. Натомість «Експрес» запевняє, що він там ніколи не працював.

З середини 90-х Слюсарчук з’являється у Львові, і проводить майстер-класи з гіпнозу.

Фото зі сторінки Слюсарчука «Вконтакте»

На одному з них довелося тоді побувати журналістці 5 каналу Ользі Сніцарчук.

«Це був 1999. У Львові я побачила оголошення про набір на курси «Як стати щасливим, як повернути втрачену любов, як стати багатим тощо за допомогою навіювання і гіпнозу», і пішла туди робити репортаж для львівської редакції газети «День». Перше заняття було безкоштовним — пробним, а подальший курс коштував десь 100 баксів. На курсах в аудиторії була купа нещасних — вів курси Андрій Слюсарчук , на той час узагалі нічим невідомий у Львові.

Вже тоді подавав себе як відомий нейрохірург — чи то доцент, чи то професор Санкт-Петербурзького університету. Ходив між партами, кульгав і кричав на людей, що треба бути щасливими. Метода його виглядала якось зухвало, самовпевнено. Взяв одного хлопця — і став його гіпнотизувати. Хлопець, так виглядало, і справді, впадав у легкий транс. Я нотувала все на останній парті. Слюсарчук мене запримітив — і причепився, що зараз він мене загіпнотизує.

«Ім’я», — кричав він. Я віджартовувалася. Той почав гіпнотизувати, і переконував, що зараз я скажу ім’я. Аби відчепився, я збрехала, що звуся Анна. Загіпнотизувати не вийшло — і він молов усім слухачам курсу, що то через те, що я явно вчилася на гіпнотизера. Усе це я висміяла в газеті, в репортажі. А далі він наярював у львівську редакцію, вимагав сказати моє справжнє ім’я, бо хоче притягти мене до відповідальності за наклеп. Тому в моїй пам’яті він лишився шарлатаном», — розповіла журналістка.

З середини 2000-х працює у Львівській політехніці і мешкає у гуртожитку. Тоді ж сходиться з молодим бізнесменом Богданом Федоришиним, який бере його працювати у свою клініку «Богдан».

Федоришин також виступає спонсором першого рекорду числа Пі.

«Нашим спонсором на рекорді числа Пі був Богдан Федоришин, який перед тим влаштував Слюсарчука оперувати в свою клініку «Богдан». Тихонович (так студенти називали Слюсарчука) часто туди їздив, навіть по ночах на виклики. За декілька місяців після проведення рекорду Богдан Федоришин помер, здається, від інсульту», — розповідає Андрій Новосад, який працював комп’ютерником у Слюсарчука з 2004 по 2006 рік.

Андрій не вірить, що той рекорд було сфальсифіковано.

«Рекорд з запам’ятовування 1 мільйона числа Пі перевірявся комісією. Я бачив, як перед демонстрацією перевіряли одяг та взуття Слюсарчука. Ясно — махінацій не було, але було дивно, коли Слюсарчук на перших спробах не потрапляв взагалі в результат, або йшов зі зсувом на декілька цифр», — згадує Андрій.

Друга спроба рекорду, після перерви, була успішна і рекорд зареєстрували.

За словами Новосада, книга рекордів Гіннеса не взяла рекорд Слюсарчука, бо він не відтворив повністю всю послідовність. Йому називали певну сторінку, і він відтворював звідти послідовність цифр, каже Новосад.

За словами Новосада, працювати зі Слюсарчуком було важко, але цікаво. До того Слюсарчук всіх притягував своїми незвичними здібностями, зокрема, тими таки «фокусами» з гіпнозом.

«Здібності гіпнозу він демонстрував не раз і не тільки мені, а багатьом з гуртожитку, особливо часто показував на днях народження каталептичний міст, знеболення, після чого палив руку вогнем. Декілька разів показував гіпноз тварин. Я бачив, як це було на собаці, яка була дуже не привітна до чужих, а Слюсарчук мав зробити їй укол. І, щоб не вкусила, ввів її в гіпноз», — розповідає комп’ютерник Слюсарчука.

Після встановлення рекорду числа Пі Слюсарчук отримує всеукраїнську популярність – його запрошують на телебачення, вести передачу «Ігри розуму» на радіо «Ера», він стрімко просувається нагору у владних коридорах.

З 2008 — він професор кафедри нейрохірургії Національної медичної академії післядипломної освіти ім. П. Шупика.

17 червня 2009 р встановлює рекорд запам’ятовування 30 мільйонів знаків числа Пі, методом оголошення випадкових послідовностей цифр.

У 2009 році він зустрічається з Віктором Ющенком і отримає обіцянку створення інституту мозку. Того ж року стає радником першого віце-прем’єра Олександра Турчинова

Слюсарчук у владі

На початку травня Турчинова, як і багатьох інших чиновників, допитали у справі Слюсарчука. Цей допит був представлений ледь чи не як політичні репресії щодо опозиції.

На питання журналістів, хто рекомендував йому Андрія Слюсарчука, Турчинов відповів, що це був один із заступників голови секретаріату президента, але відмовився назвати його прізвище.

«Кожне ім’я, яке би я дав — це значить дати інформацію слідству», — сказав тоді Турчинов.

«Секретаріат президента в цей час готував указ про створення Інституту мозку, і мене попросили, щоб людина тимчасово попрацювала в уряді», — додав він.

«Я взяв цього чоловіка, який назвався молодим вундеркіндом, професором, доктором наук, який сказав, що може дуже серйозно допомогти в питанні реабілітації жертв надзвичайних ситуацій», — зазначив Турчинов.

Він також розповів, що при першому знайомстві Слюсарчук попросив його відкрити будь-яку книгу і назвати будь-яку сторінку, а потім почав її цитувати.

Як розповів УП один з колишніх високопосадовців Кабміну, влаштувати Слюсарчука у Кабмін просила Марина Ставнійчук.

«Турчинов його перевірив на запам’ятовування тексту якоїсь книжки в своєму кабінеті. Доктор Пі все чітко відтворив. Так він став радником віце-прем’єра», — зіронізував співрозмовник.

Джерела УП переконують, що до Ющенка Слюсарчука також привела Марина Ставнійчук, начебто для того, щоб лікувати президенту обличчя.

Водночас сама Ставнійчук заявила в коментарі УП наступне: «Я не маю жодного відношення до призначення Слюсарчука в Кабмін. Як і всі, я дізналася про це зі ЗМІ. З Ющенком він познайомився після рекорду числа Пі. На той час я працювала в секретаріаті».

Сам Ющенко на питання про Слюсарчука сказав УП: «Я такого не пам’ятаю».

Інститут мозку планували створити на базі дитячого відділення психіатричної лікарні імені Павлова. Але через внутрішній конфлікт між тамошніми професорами ідея забуксувала, і не отримала втілення.

Далі, за версією «Експресу», Слюсарчук потрапив під покровительство з боку міністра освіти Табачника і саме завдяки цьому отримав докторське звання в Україні і державну премію.

Ставнійчук разом з Табачником входили до складу комісії під час гри з «Rybka». Крім того, співробітниця адміністрацій президентів Ющенка і Януковича Ставнійчук створила разом зі Слюсарчуком ГО «Розбудова України Майбутнього», яка діє і донині.

Читайте в наступній частині, чому Слюсарчука захищає Рудьковський, за що через доктора Пі перепало Луценку, і чи мали спецслужби Росії відношення до нього.

Постійне посилання: http://www.pravda.com.ua/articles/2012/10/9/6974254/

Допоможіть встановити особу жінки, яка втратила пам’ять

У лісосмузі біля села Якушинці Вінницького району була знайдена невідома літня жінка, яка доставлена до неврологічного відділення вінницької лікарні. Про це повідомляє сектор зв’язків з громадськістю УМВС України у Вінницькій області. Жінка не може нічого повідомити про себе через втрату пам’яті.

Її прикмети: вік 60-70 років, обличчя овальне, худорлявої статури, волосся коротке фарбоване у рудий колір, ніс прямий, губи тонкі, вуха прилеглі. Була одягнена: куртка темно-синього кольору на блискавці, кофта сірого кольору машинної в’язки на блискавці, майка синього кольору, коричневі чоловічі штани, один гумовий чобіт темного кольору.

Міліція звертається до усіх небайдужих людей допомогти встановити особу невідомої. Якщо Ви впізнали жінку на фотографії зателефонуйте за номерами: (0432) 59-38-55, 59-38-19 або 102.

Помер отець Олександр Бойко — «Почесний козятинець» та «Божа людина»

ЩЕ кілька років тому отець Олександр самотужки порався на городі

На 95-му році помер найстаріший священик Вінниччини. 4 липня, увечері, на 95-му році життя відійшов до Господа митрофорний протоієрей Олександр Бойко, людина, знана і любима не одним поколінням козятинців, яку поважали і старики, і малі діти.

За інформацією прес-служби Вінницької єпархії, майбутній священнослужитель народився у 1917 році в селі Косенів Житомирської області. З юних років ніс послух іподиякона у намісника Почаївської Лаври єпископа (згодом архієпископа Едмонтського і Канадського) Пантелеімона (Рудика).

У 1941 році разом із владикою о. Олександр Бойко (на той час вже диякон) прибув до Києва. В скрутний для країни час молодий священнослужитель доклав чимало зусиль для налагодження церковного життя столиці. Зокрема він допомагав у підготовці до відкриття Володомирського собору та перенесення до нього віднайдених мощів святої великомучениці Варвари.

У 1942 році у відновленому Михайлівському монастирі єпископ Пантелеімон (Рудик) висвятив диякона Олександра Бойко у сан священика. У 1943 році батюшку Олександра разом з дружиною Валентиною заарештувало гестапо. Їх обох відправили товарним вагоном до Німеччини, але під Покровом Пресвятої Богородиці, 4 листопада 1943 року, на свято Казанської ікони Божої Матері, їм вдалося втекти та прибути до Вінниці.

За час перебування на Подільській землі отець Олександр ніс пастирське служіння на парафіях сіл Якушенці та Лука-Мелешківська Вінницького району, а також у м. Козятин. Близько тридцяти років протоієрей Олександр обіймав посаду благочинного Козятинського округу.

Окрім церковних нагород, за вагомий внесок у духовно-моральне та культурне життя Вінниччини, протоієрей Олександр Бойко був нагороджений званням «Почесний громадянин міста Козятин».

Відспівування протоієрея Олександра Бойко відбулося, згідно його заповіту, у Лемешівському чоловічому монастирі. Чин погребіння відбувся одразу після Божественної літургії 6 липня. НЕХАЙ З БОГОМ СПОЧИВАЄ, ЗЕМЛЯ ЙОМУ ПУХОМ І ЦАРСТВО НЕБЕСНЕ!

На Козятинщині у селі Збараж із восьми тисяч пляшок збудували паркан

Родина Підгорецьких із села Збараж Козятинського району на Вінниччині збудувала паркан із пляшок.

— На весь паркан пішло 8 тисяч пляшок, — розповідає господиня 47-річна Лариса Підгорецька. — Збирали їх 1,5 року. Я працюю поваром у нашому сільському барі «СССР». Там відкладала. А потім люди долучилися. Якось сестра їхала велосипедом, знайшла пляшки посеред дороги, кинула на багажник, привезла мені. А то сусіди поїхали в сусіднє село, там біля магазину багацько тих пляшок валялося. Вони давай їх підзбирувати і в машину кидати. Люди на них дивляться, біля виска пальцем крутять. У нас же прийнято, що бутилки збирають тільки п’яниці. То вони пояснили — це на забор. Місцеві їм ще бутилок ненужних показали. А потім усі сусіди почали зносити. Грошей не просили. Зробили 60 м паркану. Пляшки виклали ромбами та колосами.

— Син Вітя побачив по телевізору, що десь на Закарпатті з бутилок дім звели. Потім каже, що в нас буде такий забор. Тоді якраз наш старий прохудився, почав підгнивати. Дома було багацько порожніх пляшок. Їх же невигідно в район везти здавати. За транспортування більше грошей віддаси, ніж заробиш. І викидати шкода, — продовжує Лариса Володимирівна. Паркан заввишки 1,5 м виклали менш, ніж за місяць. Над хвірткою збудували арку.

— Вітя придумав візерунок, і як його треба класти. Мішали пісок із цементом, між ним горизонтально боком до будинку клали пляшки, — додає господар 51-річний Олександр Миколайович. — Ми спеціально відділили всю тару по кольору. На низ пустили з-під «Горілочки». У неї дно квадратне. По краям — «Хлібний дар», із них колоском красиво лягло. А решта — від пива. Багато було з-під «Жигулівського». Кожну пляшку довелося закупорювати. — Незакриті грали на вітрі, тільки трошки дмухне — у нас на подвір’ї гул стоїть. Поняли, що то через незакриті пляшки. Кришечки помагали збирати п’ятеро внуків, змагалися, хто більше знайде, — сміється Лариса Володимирівна. — Зі свого бару багато принесла. Тільки зараз потрібно деякі пляшки відкривати, у них вода почала збиратися. Провітримо їх, а потім знову закриємо. У планах Підгорецьких збудувати з пляшок гараж. На вулиці поставити стіл і стільці із пляшок. — Уже встигли маленький інкубатор для курей і качок зробити, — каже господиня. — Діти почали збирати пластикові. Для них на жидких гвоздях поставимо хатинку для ігор.

Джерело: Gazeta.ua

У Вінницькому сквері грає сліпий музикант з Козятина

Скрипаль їздить з Козятина у Вінницю не для того, щоб отримати нових прихильників. Він у такий спосіб заробляє собі на життя. У сквері Козицького — людно. Полуднева спека, повітря наповнене ароматом дерев, що цвітуть …

Приємно посидіти налавочці в затінку дерев в обідню перерву та послухати музику.Ні не на телефоні у навушниках, як зазвичай, а живу — у парку лунають звуки скрипки. Сліпий скрипаль закривши очі, віртуозно грає якусь класичнумелодію. Не можу пригадати, що це, але щось дуже знайоме, що підіймає настрій та розігріває жагу до життя. Поряд з музикантом стоїть скринька для збору грошей, у яку кидаю своїх дві гривні (бабуся казала, що подавати тим, хто просить завжди потрібно парну суму). Розумію, що це дуже мала плата за свій гарний настрій, але нас тут багато. Думаю, що талант скрипаля не лишиться без винагороди, і до вечора на свій кусок хліба він заробить.

Оксана, 20 хвилин

Помер відомий козятинець-депутат Недвига

На 65 році помер голова ВПЗУ Недвига Григорій Миколайович — козятинець, профспілковий діяч і політик, заступник голови Конфедерації вільних профспілок України, голова Вільної профспілки залізничників. Конфедерація вільних профспілок України з глибоким сумом сповіщає, що 19 квітня 2012 року від тяжкої хвороби помер голова Вільної профспілки залізничників України, заступник голови КВПУ Григорій Миколайович НЕДВИГА.

Григорій Миколайович народився 21 серпня 1947 року у Городищенському районі Черкаської області. За фахом — технік-електромеханік. Працював машиністом локомотивного депо Козятин Південно-Західної залізниці. У 1994 обраний до Верховної Ради України по Козятинському (Вінницька область) виборчому округу №57. У 1994-1998 роках був головою парламентського підкомітету з питань ветеранів, пенсіонерів та людей похилого віку Комітету з соціальної політики і соціального захисту населення Верховної Ради України. У 1996 році очолив Об’єднання вільних профспілок залізничників України. Після входження у 1999 році Вільної профспілки залізничників до складу Конфедерації вільних профспілок України обраний заступником голови КВПУ. У грудні 2011 року на ІІ з’їзді Вільної профспілки залізничників України знову був обраний її головою.

Козятинці висловлюють щирі співчуття рідним, близьким і друзям Григорія Миколайовича.